Star InactiveStar InactiveStar InactiveStar InactiveStar Inactive
 

Привіт, Дружище!

Давай товаришувати.

Я – «голубой одуванчік», ... Мене так прозвали зовсім недавно, декілька днів назад... Літнім ранком пречудовим, зовсім незнайомі мені люди... Уяви собі. Село... Ти виходиш із своєї хати в тому в чому спав. І не виходиш, а поспішаєш по позиву природи. І то не поспішаєш, а біжиш, бо природа своє требує. Відкриваєш двері, стаєш на поріг, одягаєш «шльопанці».

Пірнаєш в зелень винограду, що звисає з твоєї веранди. Думаєш лише про свої потреби. Тобі жіночий голос каже «голубой одуванчік». Чоловічий бас вторить сміхом... (Ой, як би хотілося знати твою реакцію, любий друже. Напиши!!!)

Ну, а я майже забув, що хотів і куди біг... Нахиляюсь нище пояса і прямую поглядом на голоси. Десь зо три метри, не більше, у сусіда припаркована машина. Там сидять чоловік та жінка. Чоловік десь моєї комплекції, кілограм з двісті, мучає не жінку, а  «Запорожця». Останній відмовляється заводитись. Жінка сидить поруч, «вдохновляє» чоловіка.

Мій виноградник закрив мене лише до пояса. Нижня частина мого тіла показалася їй знайома. Ось вони мене так і «охрестили», відіславши порцію «яду» на те, що рухається. А те, що рухається, в той момент відчуває позив природи, біжить геть від негативу чужої жінки, своя є...

Ось ми, любий друже, з тобою познайомились... Ти вже здогадався, що я чоловік солідної комплекції, живу у селі, маю сусіда, але то був не він... Про нього я тобі розкажу, якщо захочеш зі мною спілкуватися. Він людина «колоритна». Мені, хочеш не хочеш, приходиться його терпіти бо забор відділяє нас лише на три метри... Чому терпіти?.. То далі...

Далі дуже багато цікавого, тому що давно ніхто подібного не писав, описуючи сучасне село та людей. Не із зовнішньої сторони життя. Із самої середини його життя. Чим воно духовно живиться та фізично.

Я народився і виріс у селі. Потім вивчився. Подався у світи. Став на 25 років офіцером. Служив вірою і правдою до тих пір, доти не розвалився Союз... Був «захисником Батьківщини» при Радянському Союзі. Коли ж Україна відокремилась, то виявилось, що був «окупантом». Так мені на Західній Україні по «дружньому» відчеканили в компанії хороших людей за чаркою доброго вина. Сміх і гріх... А я й не ображаюсь... У нас зараз свобода слова та друку... Блакитна кульбабка теж став перебудовуватись... Нелегко мені то давалось. Про це в іншому місці і в інший час.

 

Це в місті про мене така думка склалась. Коли приїзжав на село до мами (де зараз знаходжусь, бо моя мама хворіє, а колись була здоровою) у відпустку допомагати по господарству, дрова заготовити на зиму, запастись вугіллям, посадити або зібрати. Село є село... Не будеш працювати – не проживеш. Це в місті можна не працюючи прожити. Щось мене не туди занесло. Я хотів сказати, що в селі є у нас сусід через дорогу. «Мозком» його в селі прозвали. Він мене охрестив «прошарком». Чому? Тому що ні до селян ні до робітничого класу я не відношусь. Коли пішов обвал долара він бідкався що втратив багато. Накупив доларів. Вони впали в ціні. Та ви пам’ятаєте ті «гірки», на які нас посадили наші правителі в «самостійній Україні». Ну а я йому кажу: «Чого ти плачеш? Ну втратив в доларах, так у тебе земля, корови, свині залишилися. В мене – нічого.» Він мене тоді і охрестив «прошарком». Куди не кинься – одні сусіди. Нікуди від них не втечеш, не заховаєшся. Головний той, що попереду. Він не місцевий. Купив хату років з шість тому назад. За це час став невід’ємною часткою мого життя, бо у нас з ним конфлікт інтересів. І не тільки з ним...

Ні, ні! Не думайте, як людина тверезого мислення розумію, що людям необхідно жити. У мене немає заздрості. Абсолютно. Працюйте і майте, люди добрі. Але... Один розвів ферму на 20 свиней, 10 корів. Вони не ходять, а плавають у власному «гамні»... Ви були коли-небудь в зоопарку? Знайомі з «аромотерапією» звірів? Так це не звіринець. Там є люди, які прибирають. «Мозг» приватизував хату, розвів «бедлам». Сусідка зліва продала хату і втекла із-за того в інший населений пункт. Я то не можу зникнути. Прив’язаний багатьма причинами. Настільки ми звиклися з тим «повітрям», якщо можна його так назвати, то вже самі «пахнемо» його свиньми. Проїдьте по селу, воно в нас невелике. Ви одразу зрозумієте де я живу. Є зона «Чорнобиля». Це ж зона «гамнозапаху». Територія чітко обмежена. Заїзжаєш, затамовуєш подих і вже через декілька хвилин вилітаєш з цієї вонючої території. Це на велосипеді. Але що робити, коли ти живеш поруч, по-сусідськи? Жах... «Мухосранськ». Коли влітку під 40 спека, ти вдихаєш ті випари через відкриті вікна, бо закриті ще гірше.

Другий зайнявся бізнесом... Жити з чогось треба. Бідний, нещасний... Курортна зона. Бувший зек. Шустрий, кілограм з 200. Вибудував перед носом, зразу по межі, «курники».  Так в нас називають маленькі кімнати-клітини для відпочиваючих. Там у нього ціле містечко. Є там корейці, які «плавають» на вигрібних ямах. Одним словом – Шанхай. Бо вони теж займаються бізнесом. Їм теж треба жити. З «корейською кухнею» ви знайомі? Так от, я познайомився з тим, як ту кухню роблять. Вони ще баличок коптять у ржавих діжках, які вистроїли по межі з моєю територією.  Крематорій. Він, той сусід, ще під «пахана» пляше. На мої зауваження, як істинний зек, б’є себе в груди і каже: «Я 5 лет отсидел. Убъю тебя, «сука», еще на 10-ть сяду». Крім корейців ще «братки» - армянє віддихають в нього, яким він в моєму городі дозволив шашлики готувати.

А я і не ображаюсь. У нас свобода слова та друку. Людям жити треба. У нас тут «полний безпрєдєл». А я що?.. Якщо з ними мириться влада, то що я можу зробити? Терплю. Соплю у дві дірки.

Відставний офіцер Радянського Союзу, Блакитний одуванчик.

Далі буде...

Хочете вірте, хочете ні. Історії видумані, політ фантазії. Якщо когось вам напоминає, то це «чистої води» співпадіння.