Друк
Категорія: Оповідання
Перегляди: 2153
Неактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зіркаНеактивна зірка
 

Гумористичне оповідання

(Рубрика «Село та люди»).

Дитяча пам'ять – чистий аркуш паперу, на якому доля залишає свій слід яскравими кольоровими картинками.

Скільки б тобі не було років, завжди повертаєшся думками в свою казку – дитинство.

Яка картинка повстає в свідомості Блакитної Кульбабки?

Ранок. Літо-літечко красненько, день сонячний теплесенький, безхмарна далечінь блакитного неба.

Можна зразу ж з ліжка гайнути з кімнати повз сіни хати на подвір’я. Босоніж пробігти по теплій землі до абрикоси, що стоїть посеред двору. Велетенська красуня, як ото рогатка, з землі іде її товстий стовбур, біля метра в висоту. Потім розходиться майже однаковими навпіл гіллями-руками в різні боки. Десь там високо над головою формує свою пологу крону густу. Вона тягнеться до неба, звисаючи над хатинкою мого родового гнізда.

По межі від сусіда вишикувались як вартові велетенські абрикоси. Шумлять, наспівуючи малому своє вітання. Крізь густе листя дерев пробивається сонячне проміння і танцює свій веселий танок, дарує тепло, ласку дитині.

Забираюсь на дерево в оте гніздечко (розгалуження), умощуюсь по зручніше, їм абрикоси, які позбирав, ідучи подвір’ям.

Ні не їм! Уплітаю за дві щоки з великою насолодою оте чудо природи помаранчевого кольору в червону цяточку.

Не зважаю, що сік солодкого нектару капає з підборіддя на голе пузо, пальці рук липнуть… ні склеюються між собою від солоденького…

Посмакувавши абрикоси, беру відро та й гайда збирати врожай, що лежить долу. То вітер пожбурляв з ночі плоди дерева.

Мама прийде з роботи – буде робити на зиму варення, чи компот, або сушку…

Малий знає, що влітку потрібно дбати на зиму. Ми з малечку були скеровані батьками на виконання своїх посильних обов’язків щоденно…

Нам було надано багато вільного часу, але якщо ти відповідальний, як би не затягувала дитяча гра, мусиш виконати свою роботу за день.

Інакше неможливо!!!

Можливо! Якщо є на кого ті обов’язки спихнути, перекинути, звалити…

У мене є старший брат. Олесем звати. Різниця між нами невелика. Неповних два роки.

Чомусь мені по долі приходилось опікуватись ним, хоча був менший.

Олесь більше наслідував тата. Тракторист-комбайнер – авторитетна професія на селі. Годувальник сім’ї одним словом. Моєму татові було ніколи займатися домашнім господарством. Дійсно, було ніколи із-за професії. Як він стверджував: «Так положено по Уставу!».

Коли випадала вільна хвилинка, наш годувальник любили відпочивати в колі друзів за чарочкою горілочки. Не заморочувався він так на курах, гусях, качках, свинях, коровах, городині… моїй бідолашній мамі приходилось на роботу бігати, по господарству поратись, кормити нас, готовити їсти на сім’ю та на господарських тварин, городом та садком займатися...

Що можу додати щодо тата. Він був дуже відповідальний до своїх обов’язків стосовно роботи. Як би не прийшлося гульнути та хильнути зайвого, роботу він свою виконував добросовісно. Не мав часу на оте підсобне господарство, на жінку та дітей. Мама жили рвала. То факт мого життя. Ночами матуся тікала від розбишакуватого чоловіка, від скандалів, бійок, ругані…

Ще змалечку жалів я маму.

Чесно признаюсь – частенько нив, скиглив, що основну роботу мама уділяла мені. Є ж Олесь! Старшенький. Плід любові…

Чомусь так залишилося у нас на протязі всього життя…

Далі по тексту.. що я до сих пір йому за така та мамку!!!

Продовжую свою розповідь…

Впершу чергу зранку, посмакувавши абрикоси солоденькі, назбиравши майже відро.

Далі пішов кормити песиків та кішок. Псів у нас аж трійко. Кумедні песики. Рижий, Сірий та Бім. Різні такі за кольором – відповідають дійсності. Бім як по книзі – білий і чорну латочку.

Насипав зерна живності, відерцем понаносив водички всім. Нарвав травички та кинув малим курчатам, що знаходяться в загорожі. Побавився з цими пухнастими створіннями. В загорожі сів навколішки (як квочка). Ті курчатка біжать до мене, злітають на колінця, на плечі… Я їм як свій… Лише квочка дурнувата ревнує та кидається, длубає мене боляче куди попаде. Не дасть ідіота поспілкуватися з її дитинчатами. Навіжена. Тікаю від розсердженої квочки.

Так за домашніми справами повсякденними збігає час. Все тішить, праця спориться, так як в грі проходить день… ні, біжить час… Бо і песики біжать назустріч, хочуть моєї уваги, і кицька Настя з кошеням. Все потребує уваги та піклування…

Вже майже обід… Захотілось і мені їсточки, аж душа болить… Розігріваю борщика…

Батьки на роботі. Олесь наш ще сплять… Бужу його.

Я – Будеш їсти?

Олесь – Так! Насипай…

Сідаю я за ту тарілку борщу. Їсти хочеться аж слинки течуть.

Олесь плюхнувся біля мене за стіл біля своєї тарілки…

Концерт розпочинається.

«Пани виспались та розваги просять - потребують!»

Це так образно, запобігаю наперед ситуації. Знущається гад. Знає, що я голодний.

Йому байдуже, тільки-но що встав…

Олесь – Що то за гімно плаває в твоїй тарілці? Подивись… подивись…

Вдивляюсь. Нічого такого не бачу. Невільно закрадаються в підсвідомість його дурнуваті слова. Гидко-бридко мені стає…

Піднімаю очі. Мій брательник уплітає той борщ аж лускає. Як то кажуть – «за дві щоки»!

Смішно йому, що напаскудив в душу меншому.

Мені образливо з знущання старшого брата. Ага! Зіпсув мені апетит?! На тобі…

Набираю повний рот слини та плюю йому в тарілку… снаряд… !!!

Поїж ось тепер, придурок!

Сам, не гаючи часу, швиденько перекидаю ноги через лаву. Шпиг до дверей. По подвір’ї на вулицю. Стрімко несусь. Знаю, що Олесь дасть прочухана за витівку… Перевірено… Коли програє, завжди простягає руки до мене.

Напевно дійшло до макітри Олеся, що він не зможе їсти борщу. Буде цілісінький день голодний… Чую – стогне від негативу до мене десь там позаду… Гонить за мною… А я уже далеко по вулиці (на фінішній прямій) біжу повз домівки сусідів від розлюченого брательника подалі.

Олесь півтора мене по комплекції. Товкатий був у дитинстві, але спритний. На голову вищий.

Доганяє мене. В той час асфальту не було. Пилюка стовпом по розбитій сільській дорозі між домами вулиці.

Хапає мене за комір (виворот) сорочки. Я рвусь бігти далі. Він тягне мене до себе…

Ми падаємо один на одного. Він звичайно зверху. Підім’яв мене під себе своєю масою.

Я закриваю обличчя долонями рук. Змекетикував, що він хоче, почувши його:

- Хр-хр-хр…

Харкатіння як ото крякання – горло надриває…

Закривши руками обличчя, жду куди ж поціле скотина свій снаряд?

Я в тарілку, а він хіба що за комір? Обличчя не дам! Щільно закриваю долонями лице своє.

Ця тварюка хоче мене розвернути обличчям до себе.

Фіг два! Викручуюсь, звиваюсь… Не даю..

Стогне. Хропить. Хрюкає як свиня, скавучить як побита собака ображений мій Олесь…

- Хр-хр-хр…

Нічого в нього не виходить…

Пилюка в носі, в роті як у мене, так і в нього…

До того… немає… пересохло від потуг та бігу у ідіота в горлі… немає слини… снаряду… не-ма-є!!!

Судоми на мені його закінчуються безрезультатно…

Встає з мене в розпачі, забувши навіть від всього того дати мені тумака… лупня… штурхана…

Обтрюхує пилюку з одягу…

Олесь – Твоє щастя, що в мене в горлі (роті) пересохло… Скотина…

Зробив свій вивід з усього, що сталося…

А я ржу від всього того… Не можу зупинитись… Дивлюсь на спотворене грязне обличчя брательника і не можу зупинитися…

За-хли-на-юсь в реготі дитячім…

Розплилося обличчя Олеся в усмішці…

«Оба дурні дурачки!» - так сказала б мама наша. Але я їй нічого не розповім…

Бо сам винен – отримаю на горіхи! Тобіш лупня.

Ми з Олесем одне одного доганяли у винахідливості своєї.

Далі. Пішов наш Олесь на цю осінь в школу. Моя мама билась як риба об лід, втлумачуючи науку сину в тугу голову.

Він її первісток не то що не визнавав ту науку. Пре-зи-рав! Всіма своїми фібрами душі.

Що то був за протест з його боку! Чи то самому собі? Чи всьому світові? Не знаю.

Пройшло небагато часу. Займаються якось вони разом з мамою, мучать науку у хаті.

Перший клас. Вчать уроки. Літери, цифри, перші слова. То було десь по обіді.

Проситься Олесь в туалет. На селі туалет на вулиці. Мама відпускає сина «до вітру».

Мама – Швидесенько іди…

Сидить чекає. Довго чекає. Кличе мене, щоб я сходив і подивився, де той Олесь.

Мама – Канатами він там сере чи що? (дослівно передаю її слова)

Іду на вулицю до убиральні. Закрита. Чемно так стукаю. Тишина.

Я – Олесь!... Олесь!

Мовчання.

Відкриваю двері. Пусто.

Інопланетяни вкрали брательника.

Ну і для чого їм такий недоумок-втікач?

Насправді наш Олесь ніяк не міг поступитись науці своєю воленькою.

Городами, городами…

Та й втік до друзів на село, на волю.

Не заморочувався на турботливій матусі.

Уже з дитинства в дупі її своїй мав.

Науку достеменно пре-зи-рав!

І туди ж її як маму ріднесеньку посилав!

Мама по гарячим слідам за сином. Шукає по селу його. Знайшла врешті решт.

Попереду себе з лозиною гонить Олеся додому, до науки.

Надалі брательник з вартовим ходив до туалету. За вартового був я.

Винахідливості у хлопця хоч відбавляй. Мене також дурив. Вислизав з обіймів того клятого туалету. Я ж не буду довбнем стояти на місці біля самого «клозету». Відхожу собі. Ходжу туди-сюди! Туди-сюди!

Коли ж уже самому набридло вештатися ото. Підходжу чемно, стукаю. Мовчання. Делікатний такий був. Знову стукаю.. так декілька разів. Потім лише відкриваю двері. В туалеті лише «бздо» Олесеве воняє. Давненько в бігах. «Людина-невидимка».

Отримував маминого негативу як то кажуть на горіхи, що її недоумка не впильнував, не вгледів.

Наука не впускала хлопця в свій храм, тому він кинувся в біга. Знайшов вихід…

Ось уже і зима-зимонька на вулиці. Вчать вони з матусею разом вірша, кажись Тичини?

- «Білі мухи налетіли,

Все подвір’я стале білим,

Не злічити білих мух,

Що летять неначе пух.

Галю, Петрику, Кіндрат

Годі ледарі вам спати.

Вже побігли до санчат,

Галя, Петрик та Кіндрат.»

Мені той вірш на всеньке життя запам’ятався. Братові як ото по-барабану, а не в голову. Відлітав той вірш у небуття.

Матуся була на роботі. Після натопила в будинку. Наварила їсточки нам. Має третю зміну. Тупого Олеся навчає уму-розуму. Читає вже син. То більше мамине досягнення.

Вірша запам’ятати брательник ну не може, хоч ти плач. «Что-то с памятью моей стало…»

Мама в розпачі.

Щоб якось розрадити рідненьку, підхожу, беру за руку і декламую виразно того клятого вірша. Мама не дуже зраділа моїм старанням. Олесь її муки та біль. Мене за Олесем навіть не видко мамі бідолашній.

Я мало клопотів завдавав. Так десь в закутку видів, слухав, наблюдав, запам’ятовував. Пішов до школи з шести років, літери вже знав, читав, писав, рахував. Завдячуючи недоумку Олесю.

Ага! Подумав брательник. Ти такий розумний, чисто «Вундеркінд» ?!

Та й засадив мене першокласника за свої уроки третьокласника.

Коли мама на роботі наш Олесь гуляють з іншими такими друзяками.

Має вдома раба. Вчу свої уроки за відсутності мами та ще й брата дурнуватого.

Олесю купили часи. Він ото «як штик» дома перед приходом мами з роботи. Звітує про вивчені уроки, зроблені мною…

Тішиться рідненька, що сина старшенький за розум взявся. Самостійний став.

Відчуваю я, що не злізе з мене брательник – експлуататор – тиран…

Розпочав я врєдітєльством займатись. Понаписую третьокласнику вправи першого класу. Рішення задач відповідно. Таку «галематью втюхую» в той його зошит. Політ фантазії.

Мій брательник лінувався навіть провіряти після мене завдання. Моє врєдітєльство скрите стало явним. Отримав разом з Олесем від матусі по повній програмі за свої художества.

Далі  пішов школяр на свої хліба. Це я стосовно брата.

Не дотягнула матуся його в науці далі. Сидів наш недоумок два рази в одному класі.

Я його наздогнав та й перегнав десь у п’ятому класі. Бідолаха не заморочувався з того всього. Вчителя перевели його у вечерню школу. Соромно їм було, що дядько сидів за партою з дітьми.

Ось такий був у мене феноменальний родственічок!

Не можу пояснити то явище, яке зветься Олесем.

Можливо він не хотів, але міг вчитися? Не знаю. Скучно йому було в лабіринтах знаннь. Він відкрив ще з дитинства своє амплуа – спілкування з людьми.

«Людина-Свято» так би я назвав Олеся. Буднів не визнавав. Тікав від відповідальності, лінувався до праці.

Хоча виявляв неабиякий хист в підприємницькій діяльності розваг. Можливо тоді на селі не знали, що є такі діти, які не те що не хотіли вчитись, а не могли. Не знаю я! Не находжу пояснення…

Людина-загадка. Не був він таким як всі, на тому й крапка.

Олесь жив своїм паралельним життям зі своїми ровесниками. Ішов туди, куди його звало його єство, потяг. Де йому було цікаво. Він не був агресивний.

Клоуном був! То факт!

Зазнавав брательник кривди від людей. Особливо правильних ідіотів, що були прикладом в поведінці та в навчанні…

Били його. Він не відповідав.

Мені було його дуже шкода… То далі…

Опишу детальніше один із епізодів із життя, де я був невільним свідком. Один із них…

Одного теплого осіннього дня повертаємось зі школи. Різного віку діти. Тут тобі первачки, старшокласники.

По домівках розходяться діти. Ми ідемо далі по вулиці.

На самому куті «цигани» жили.

Іде разом з нами високий як дишло старшокласник. Ми з братом разом – він одного росту. Тато зоотехніком на селі працював. Крав безбожно. Тому циганом називали на селі.

Ні з того, ні з сього оцей «одоробло-дишло» підбігає до Олеся та зі всенької сили сумкою-чемоданом  по голові садонув хлопця. Побіг собі далі як ні в чому не бувало. Мій Олесь падає як підкошений без свідомості. Жах!

Підлота така… Отак презирство виразив малому Олесю.

Деякий час приводив я брата до тями. Коли отямився, запитую:

Я - За що він тебе садонув? Що ти йому зробив?

Олесь – Нічого! Нічогісінько! Я з ним ніяких справ не мав!

Заплітаючим язиком плете Олесь. Так боляче мені було частенько. Ніби не Олеся били, а мене. Лише за те, що він був не таким як всі.

Одним словом! Недоумок!

Коли я розповів мамі про той випадок з циганом, вона мала одну відповідь:

«Сам винуватий!!!»

Проходив час. Брат старшенький заповнював собою весь мій простір існування. Я в нього був «обслуговуючий персонал». Одним словом Олесь був експлуататором, тираном. Затягував мене в коло своїх проблем життя не спеціально. Коли брата покликали до армії, я відчув, що то за воля – воленька. Ти сам собі господар. З мене поперло і добре, і погане. Дорослішав, пізнавав сам себе, світ навколишній, друзів, через своє розуміння, через призму свого сприйняття дійсності.

Що то ото бути людиною вільною, не-під-не-воль-но-ю! То факт!

Я уже не був свідком, як старший брат викрадає мотоцикла тата вночі. Тоді коли тато сплять, зморений працею вдень, або п’яні. Сам використовуєш зручний момент, викочуєш того мотоцикла подалі по вулиці від дому. Тихесенько так.

Заведеш залізного коня і навипередки з вітром гониш дорогами степу.

Що ми не витворяли з друзями? Такі собі «байкери-срайкери». Молоді. Адреналін кипить в крові. Уже не висить на шиї «тюк з гімном», бо «дехто хворенький на голову» щодо Олеся.

Потрібно пильнувати його. Апріорі всі блага в сім’ї віддавались старшенькому. Без обговорення. Без капітуляції.

- Чому? – запитував маму.

- Коли обов’язки, то я (мені) відповідальний? Олесь не в рахунок!

От коли розподілялись блага, то завжди порівну, по-братськи. Старшенькому – краще.

Да! Я ревнував маму до брата!

А ви як би відносились, коли тобі ще дитиною стало відомо, що ти народився випадково? Тебе не хотіли! Коли стало питання аборту – було запізно!

Сварились часто мама з татом. І що в гніві не скажеш? Став невільним свідком правди свого народження.

Наведу один єдиний приклад святої любові матусі до свого первістка.

Як мама-матуся невільно виказувала свою слабкість до плоду кохання – Олеся.

Одного року перед школою поїхала мама скуплятися до школи.

Форма – то обов’язково. Купила нам з Олесем по светру до виходу.

Один маленький. Гарний такий, густої зелені листя. Спереду трохи світліша не широка смуга, на рівні грудей.

Другий побільший, старческого густого бурякового кольору.

Так як Олесь за мене більший на голову, то я потягнувся до маленького светра зелененького.

Мама обрізала, що то для Олеся. Відсмикнув я свою руку як від гарячого леза ножа від маминих слів. Змовчав, що на Олеся той светр замалий.

Боляче було десь там посеред грудей від чуждності маминих слів.

Натягує наш Олесь того светра на себе, пузо виглядає як рухається. Тріщить. І що?

Походив він день – другий. Люди сміялись. Потім кинув десь там, у куток, скинувши його. Стягнув з мене буряковий побільший.

А я взяв голку та нитку. Половив петлі (бо то заводська в’язка) у нового зеленого светра. Штопане моє щастя отаке було. Заштопав светра. Носив розтягнуте «решето» того светра після Олеся.

Олесю завжди нове, а мені обноски. Не те мене ображало. Інше…

Не давав Олесь мене бачити батькам як дитину, як особистість.

Так я і сам себе не розумів, бо Олесь понад усе!

Так до чого веду отим своїм оповіданням?

Щоби ти, шановний друже, зрозумів мої свободу – воленьку після відправлення Олеся до рекрутів. При ньому обов’язки були моїми, а права його. Гарне вбрання, перший годинник, користування мотоциклом. До того менший не дотягував у батьків. Був первісток, який потребував їх уваги та опікунства. Мені було все після нього. Ненавчений був просити, канючити. Сприймав як належне все, чого був позбавлений.

Ото воля-воленька. Лише вона дала мені зрозуміти, чого був позбавлений з дитинства.

Молодь наслідувала батьків на селі. То факт! Батьки важко працювали. Знатно відпочивали за чарчиною в колі односельчан, друзів, родичів.

В дні нашої молодості не було такого широкого асортименту товару як в наш час сучасний. Самогонка була конкурентоспроможною з магазинною горівкою.

Були точки на селі, хто займався бізнесом – гнав горілку та продавав. Це теперо ми так формулюємо факт такого дійства. Тоді просто було – спекуляція.

Був в мене «друг дитинства» Чавк – прізвище. Одними із спекулянтів була родина Чавка. Продавала матінка його самогонку. Сам охочий був випити. Та нас однолітків затягував в той гріх. Він нам за власною ініціативою горілку бутлями трьохлітровими носив. Хочеш не хочеш пий ту заразу, щоб не бути білою вороною, не виділятися. Ніхто нікого не заливав. То ніби й то так! Провокація була зі сторони Чавка.

Ржали із його розповіді. Як мама його недорахувала тих бутлів, захованих під ліжком в хаті.

Вдень, розповідав Чавк – не було можливості налити баночку літрову. Мама крутиться по господарству. Вночі сплять. Тоді запустить Чавк руку під ліжко, схопить бутля з самогонкою та й гада до друзів. Це тобто до нас – собутильників по нещастю.

Матінка його через деякий час бідкається, що десь прорахувалась. В збитках її бізнес. Вклала більше, ніж отримала.

Ми, молодь, мали дармове горюче, щоб у «трубах кипіло». То було потрібно Чавку. Нас затягував у те неподобство.

Чавк достойний фігурант мого оповідання. Однокласники ми. З дитинства знаємо одне одного. Діставав він мене своїм ханжеством тупим.

Вчився я добре. Він – дуже погано. Оте його – дай списати! Дай списати! Як «назойлива муха» задовблювало. Терор! Особливо потерпав на контрольних та екзаменаційних. Жах! Везло мені по життю на недоумків.

Пам’ятаю уже у старшому класі дали нам на контрольній з німецької мови перекласти текст. Свою частину текста перекладаю, ще й цей «Агломерат» підсів за парту поруч. Кожне слово потребує йому розтлумачити. У нього знань без просвіту. Час то обмежений. Зорієнтувався ваш оповідач, що не встигну свою роботу зробити. Це ж падло не відстане, не відчепиться. Що ж удумав? Беру цілою жменею руки захвачую те, що у Чавка на нозі між колінкою та пенісом. Лодижку не зовнішньої сторони стегна, а внутрішньої. Захвачую та викручую так сильно як ото він мене довів з того всього, закручуючи мені мозки.

У класі до того була така тиша, що муху було чути, яка літала навколо нас. Всі пихтять над текстами.

Тут тобі рев, крик бугая Чавка на всю школу. Я собі сиджу як ні в чому не бувало. Ось уяви  собі, любий друже, таку картину. Вчителька розізлилася та виставила порушника дисципліни за двері. Він отямитися від болю не встиг. Рота не зміг відкрити з розпачу, болю, та нестандартної процедури захисту з моєї сторони. Точніше нічого не зрозумів з моєї такої маленької шаленої виходки. Йолуп.

Мені відмінно було за ту контрольну.

На перерві підгрібає – шкандибає до мене. Чисто побитий пес. Я стримую регіт, щоб зовні не показати. Сміюсь всередині себе. Тіло в конвульсіях від його видка.

Чавк – Ти що здурів? Я тобі що дівка? Лапаєш? Боляче знаєш як?

Я – Мені теж було боляче!

Чавк – Як то? Що ти травиш?

Він не міг даже собі уявити, що дюдині може бути боляче по-інакшому. Зазіхання на незалежність, самостійність, обкрадання знань іншого, експлуатування. Вимагатєльство. Терорист або Рекитер – то по-сучасному. Накінець – Шантажист.

Закатує штанину, показуючи синяк на нозі.

Я- Скажи, що ти не дівка? Воно мені треба оте твоє стриптиз-шоу, оголення?... Поглянь, всі вирячились, як ти мене спокушаєш-соблазняєш! Гомік!

То дійсно виглядало смішно на території школи. Чи була у нас дружба?

Напевно, що так! Можливо ота потреба одна в одному. Горила під два метра та я середньої статури. Потяг різних особистостей. На кшталт біле-чорне, плюс-мінус, освіта-неуцтво, скромність-наглість, смекалка-тупість. Ржали ми одне з одного, над своїми витівками, розважаючи так себе від скуки.

Хочу акцентувати твою увагу, друже, що не я йому свою дружбу нав’язав. Він мене переслідував. Третирував своєю увагою.

Отой придуркуватий потяг його до мене обрізала йому жінка (женячка). Знайшов собі іншого ідола для поклоніння. Жарт! То дійсно так!

Повір,коли він зі мною дружив, був добріший. Він і в наш час спілкування не дотягував до стандартів людської порядності. Коли ж наші дороги розійшлися, то Чавк взагалі опустився у своєму ханжестві.

Наразі повертаюсь до того, чому не став пияком? Тут Боженька зіграв зі мною злий жарт.

Видно подумав там на небесах, що забагато в родині – аж трійко пияків. Насадив мені алергію від оковитої. Дякуючи брательнику, мені було відтерміноване «баловатись горілкою» до повноліття. Спочатку не розумів того явища. Товаришування з Чавком зобов’язувало пити. Пий! Та пий! Добровільно примусово пий! Знаєш як ото в алкаші: «Друг ти мені чи недруг? Поважаєш мене чи ні?»

Вип’ю я. мені не те що недобре – зле!

Тому відповідно частенько «їздив до Прибалтики в саму Ригу» (ну ти зрозумів, друже? То я образно змалював пиячку-ригачку) Як констатував Чавк: «Переводив його добро!» Оте «чортове зілля». А Провокатору «хоч би хни»! Пив друган, багато, порівнюючи з іншими. Він же потішався з мого недомагання. Контролював моє життя Гад. На другий день після випивону тут як тут. Недалеко жили одне від одного.

Та й ще іншим доповідав про мої муки, ржучи наді мною.

Зметикував я. Загоне він мене та «пиячка» «до ручки». Предприняв міри. Задєлався артистом. Ще яким! «Своїм братом» в колі дурнів-товарищів-пияків став. Щедро так.

Все що положено лити в себе – лив додолу, на землю. Коли вони втрачали пильність та й до того.

Імітував пияка. Тому і не став алкоголіком. Так би мовити, не був жадним і ділився оковитою з нечистою силою, з чортом. Щоб і йому було добре як ото Чавку. Обходився без того добре. То факт!

Адреналін пер без допінгу по шаленому-сумашедшему. Не завжди справлявся зі своїми «скелетами», захованими в шафі. Інколи виходив перебір по молодості. То на рахунок свого природного адреналіну. Соромно… розповідати свої подвиги молодості – юності. Хочеться поділитися тим з тобою, читачу. Сміх та й гріх. Так виховували нас батьки своїм прикладом.

Так ми розважалися доступними методами по можливостях в міру своїх здібностей.

В той час коли брательник захищав Батьківщину, запав я на мотоцикл. На його рух, швидкість, простір степових доріг, на подих вітру. На радість незнайомих до сих пір почуттів.

Повторююсь. Пізнавати свої недоліки та таланти розпочав у відсутність брательника.

Бо як можна пізнати себе під «ковпаком» авторитетного Олеся? «Ініціатива подвига була лише його»

Я після школи поступив у вищий учбовий заклад. Коли приїздив на канікули додому, то ота «сила землі», де пройшло твоє дитинство, давало можливість жити в гармонії з навколишнім світом, з людьми, з якими виріс (товаришочками). Був невід’ємною частиною того життя.

Там попереду зовсім інша картина життя відкривалась. Від того, що було – ще не відірвався.

Можна сказати – живився, відривався, розважався, розслаблявся…

По моїй ініціативі якось згуртувалась молодь в «штрех-байкерів» Клуб мотоциклістів.

Зголосились боротись за чистоту екології нашої місцевості. Такий собі протест неосознаний проти системи.

Во закрутив!!! Замутив!!! А!

Проти кого протест? Опишу далі. Май терпіння, шановний.

Первозданний степ. Село моє рідне розташоване на березі Чорного моря. Чисті дзеркальні озера.

Непорушена дика екосистема узбережжя моря! (Дикі пляжі). То було в часи мого дитинства.

Це вже в нас час земля розпродавалась. Санаторії, бази та дачі розплодились одне на одном. То інша історія.

В час моєї молодості-юності місцевість потерпала від нашестя дикунів – наметових стихійних містечок.

Стихійно вибудовувались крупні міста з наметів біля моря. У декілька рядів повз всього узбережжя. З усіх куточків СРСР навалював люд відпочити. Народ то се-ре-се-ре… Там де велике скупчення люду, там стихійне звалище мусора, вигрібних ям, туалетів… Потерпала наша місцина від «нашестя татаро-монгол» в образі слов’янської раси. Вирубувались лісосмуги, насаджені нашими дідами та прадідами. Колись були пани-господарі. Вони дбали про землю свою.

Теперо все в руках народу, то він все користає під себе. Так в нашому випаду. Намет поставити – колики потрібно мати, столик, лавки! ? Туалет зліпити?!... Там ще дров на шашлики?!...

Нескінчений потік люду. Кожному потрібно в господарстві тимчасовому на період відпочинку.

Влада на той час теж відпочивала і розумом і тілом в побудованих комфортабельних санаторіях із розмахом. Їм не до того, що стогне земля десь там на селі при Чорному морі. Самі теж срут, але в іншому місці.

Так коротко ті обставини, що нас молодь села спонукали до протесту проти свавілля дикунів.

До моря ми пробирались із зашпиленим прищепкою для білизни носом. Спасались так демонстративно від ідіотського смраду від воні, щоб мошка в ніс не залетіла.

Як вони в тому знівеченому озоні жили, дихали, їли, відпочивали? Хрен їх знає!

Не буду вже таким категоричним.

Були й достойні люди… Прибирали після себе. Більшість залишали все чим користались

Гори мусорозвалищ, вигрібних ям, туалетів. Комари, мухи, мошка – різна там зараза…

Море, земля, повітря, люди, що жили поруч, стогнали від отих відхідних нечистот, ханжества людського.

Знаєш, шановний, як добре горять туалети, мусорки? ? ? Ще трохи-трішечки бензинчиком їх скропити? Керосинником? ? ?

Так от задєлались ми сільські хлопці «бекерами –срекерами». Так би мовити вирішили протест свій виразити дикунам. Спалити «гори добра» ті. Такі собі борці за чистоту природи.

Поночі. Викочуємо подалі від домівок тихенько мотоцикли. Бойові свої коні. Конспіратори.

Що приховувати?

Крадемо у батьків. Збираємось за селом своїм. Багатенько нас, мотоциклістів.

Садимо дівок позад себе із смолоскипами. У мене замість дівки був Чавк. Не мав він мотоцикла.

Гайда мерщій – робити шухер дикунам. У кожного свій участок. Під’їзжаємо з різних сторін (конспіратори) на пряму дорогу паралельно моря. Із шаленою швидкістю, диким ревом двигунів мимо наметів «робимо рух» - несемось.

Ті що позаду – запалюють смолоскипи та й кидають у найбільші звалища мусора… туалети…

Наголошую – розроблена мапа. Кожен має свій участок дії. Під’їзду! Від’їзду!

Наметове містечко трохи осторонь розташоване від звалищ. Коли дикуни проснуться, прийдуть до тями, повибігають… Нас і слід простив. «Швиденько робимо ноги».

Далеко за селом своїм з’їзжаємось. Зупинившись, спостерігаємо за феєрверком дійства, влаштованого нами. Роз’їжджаємось по дівках. Алібі собі зметикували. Замітаємо сліди, заплутуємо шляхи відходу.

Такий був дурнуватий протест проти свавілля людського…

По домівках села.

На ранок дільничний тут як тут шастає. Зафіксоване порушення порядку!

Якого? Зауваж, друже! Якого? Попалив хтось дикунів! Хто? Шукають!

Раніше до Олеся впершу чергу заходив дільничний як щось там не до ладу…

Немає Олеся. На мене не могли подумати. Трясуть хлопців по селу. Не міг представник влади навіть подумки взяти мене до уваги. Примірним я був, здобував вищу освіту, не оторва…

Хлопці всі як один по домовленості звітують.

- Ні, то не ми!

- Не знаємо, хто то зробив!

- Нам то не до снаги, вночі відпочивали від важкої роботи…

- Для чого то нам?!

Дикуни купили – заплатили служивому. Ось він і проявляє неабияку ініціативу по захисту прав людини – спаленого сміття…

Екологія довкілля йому до сраки…

Та подивись, недоумок, де дійсне порушення прав Людини, Землі в цілому…

Такої статті не було тоді ще при СРСР (Се-Ре-Се-Ре), міліціянт довбаний.

Не туди наша міліція дивилась, не те робила, що належало їй та потрібно було робити…

Що їм було потрібно, то побори в кишеню свою … «оборотням в погонах». Піди потруси яйцями., придурок, знайди винуватців, попотій…

Чи не порушення спокою громадськості з нашої сторони! То був протест проти системи. Ми то так сильно і не розуміли, що робили! Протест проти системи був. Напевно що так? Як ти думаєш, друже?

Виріс я на селі, товаришував з тими, з ким ріс, ходив до школи, проводив дозвілля. Чомусь я як отой Олесь, ніби жив, спілкувався з односельцями, що насадила мені доля. Але формування світогляду ішло врозріз тому контингенту. І щоб не бути білою вороною, я був артистом, за свого, простачком-дурачком, наївним, не підлим. Не скажу, що друзяки до мене були добрими. Одним словом – терпіли вони мене. Не я за ними бігав за спілкуванням. Розважались ми, коли провокували одне одного на неадекватні поступки, через які потім животи надривали від сміху та гріху.

День в турботах та клопоті на канікулах. Вночі, коли батьки сплять, викачуємо того мотоцикла-коня подалі від двору. Посадив дівку позад себе, подругу. Та й гайда на шаленій швидкості вивільняти адреналін. Можливо втікав від того, що на роду було написано. Не хочеш його! Хочеться кращого! Як би знав, чого хочеш? І того не знаєш! Вивільняєш негатив. Позитивом заряджаєшся.

Однокласниці моїй теж позаду добре. Ніби втікає вона від пияцтва обох батьків. Дитинство, юність ще не спотворили її характер. Це надалі вона, царство їй небесне, така зараза стала. Підла була. Згоріла від оковитої. Та то інша історія.

Премо ми заасфальтованими дорогами навколишніх сіл та об’їзними ґрунтованими.

Виріс в цій місцевості. Знайомий з дитинства з усіма закутками. Проїжджаючи вночі одне із сіл, поперла дур із подруги моєї.

Ніч. Село спить. Відпочиває від денних турбот. Товаришка на все горло кричить та стає позаду мене на мотоциклі на весь зріст.

І у все горло як навіжена голосує-леметує як їй добре-хороше! Нібито ріжуть її як свиню! Від того і добре!

Достовірно то як. Наприклад.

- Ой-ой-ой! Як то добре!

- Матінко моя рідна! Добре!

- Добряче! (Жах!)

- Щастечко моє, де ти? Куди ти поділося, запропастилося?

- Хто ж те щастечко украв, заховав, згвалтував?

- Бідна моя голівонька. Ой-ой-ой!

- Померло моє щастечко! Померло!

- На що ти мене покинуло?! Не покидай мене! Щастечко, не покидай!...

Так голосить вона багато разів, повторюючись!

Я хоч і в шоломі, але і в мне перепонки лускають від того горлання шаленої дівки. Хоча мотор мотоцикла не безшумний, але порівняно з її воланням – комариний писк.

Кричу! Прошу! Молю!!!

- Сядь ідіота! Замовкни! Закрий пельку!

Так як ми їхали по селу – вслід, як ото світлячки загоряються на морі, так і світло з’являлось в оселях послідовно за нами. Злякані селяни не розуміли того лементу та гучності мотоцикла, що ревів напевно, що як танк, підспівуючи шаленій…

Виходить, що кричимо в різноголосся як різані. Ні, не кричимо! Волаємо! Горланимо!

Я заспокоюю дурепу, а вона ще сильніше розпаляється. Ридає! Голосить за своїм щастячком! Знавісніла та й все…

От з тих пір я не можу терпіти баб з прибабахом. Неконтрольовані вони у своїй дурі…

В ту злощасну ніч, повертаючись уже ґрунтованими дорогами поза селом (щоб не впізнали). Попереду пройшов дощ. Машини розбили колії. Пам’ятаю, що мене добряче вивернуло в одній із таких колій. Але я був такий знервований та недобрий, що не припильнував подругу…

І що? Що? Що?

То далі!

Під’їдаю до провулка тихенько. Глушу мотор мотоцикла. Мушу котити коня, щоб не розбудити тата до домівки тихенько.

О! Та де ж подруга? Чорти взяли, чи що? Чи ще щось?!

Матюкнувся. Заводжу машину і по гарячим слідам… знайшов там, на тому місці, де мене занесло у сусіднього села при дорозі. Сидить (де я її загубив) на тому задньому, на якому зазвичай сидять люди. Вся в грязюці як приморожена…

- Слава Богу, жива! Дивна, але жива! Напевно забилась? – думаю собі.

- Чи втратила глузд з того волання? Думки як коні в голові скачуть…

Кажу голосно, щоб перекричати шум мотора:

- Чому не верещала, що загубив? ? ?

Знову мовчання… Тишина і мертві з косами стоять (поряд кладовище – вищий сервіс – пряма доставка…)

- Сідай! – кажу.

Знову мовчки встає та йде до мене. Повторюю питання.

- Чому не покликала? Не звала?

Дивні звуки видає… Хрипить! Рипить! Клекотить! Шипить!

Ага, дурепа, голос зірвала, зрозумів…

- Не забилась? – знову шипіння. Не може говорити. Я знову реготав без зупину.. Не міг зупинитись. Прийшлось деякий час до тями приходити. Дивлячись на потуги товаришки, щось мені втокмачити, відповісти, сказати людське…

Не виходило у неї ще довгенько… говорити людською мовою…

Далі були наслідки. Люди навколишніх сіл знають одне одного. Через декілька днів завітав товариш тата з сусідського села до нас одного теплого літнього дня.

За Олеся запитував. Розповів свою історію. Це потім тато мене покликав, виясняючи ситуацію оповідача. Можливо щось з того знаю?

Гість – Десь декілька днів назад якісь пройдисвіти організували мотогонки. Не менше як з десять чоловік. Ганяли по селом та устроїли оргії свої, шабаш нечистої сили… Кричали… Лементували… Реготали… Плакали,… Сміялись… Проклинаючи весь білий світ (крапки на місцях матюків).

Багато чого порозповідав отой чолов’яга.

- Знаєте, з просоння не таке привидиться – це я собі так думаю. Думи мої думи.

Гість – Поїхали до вашого села… А так як воно останнє до моря, далі доріг немає, та і село мале, ось я і ходжу по оселях, де є мотоцикли…

Раніше мотоцикли на селі знали поіменно – достовірно ті залізні коні та їх власників. Скільки тих мотоциклів було на селі?... та машин?... – Раз! Два! І обчелся!!!

Гість – Чому я провів розслідування? – веде чолов’яга далі – гне своє…

Гість – У мене теща при смерті… Думав, що вночі скінчалась… Налякався і сам, і жінка з того лементу, що наробили оті придурки… (це я скрашую слова…) Думав, що допомогли старій хворій жінці-тещі оті недоумки піти з цього світу..

Я – Чи жива жінка?

Гість – Жива! Жива! Слава Богу! Спала навіть – не чула!

Я – Та в чому проблема?

Гість – Як в чому? – отетеріло, скаженіло… Не второпав до чого я ото ляпнув. Тато теж вилупив очі!

Гість – Шукаю отих пройдисвітів. Мені підказали, де Олесь живе!

Тато – Олесь в армії. Шукай в інакшому місці… Та закриємо цю тему…

Підтримав мене тато – зрозумів, що я брав участь в тому маскараді… Тато мене любив!

Пішов гість ні з чим. Але з тих пір тато забирав та ховав ключа від мотоцикла подалі від гріха. Дивний отой мій тато. Ніби не знав,що мотоцикл заводиться не тільки ключами…

Звичайно, нічні прогулянки мені урізались на деякий час. Не такими частими були як раніше. Але вже вдень я міг вільно користуватись мотоциклом..

Повертаємось до другана Чавка…

У нього мотоцикла не було. Перед армією йому дали машину в совхозі. Шоферував.

Пристібався до мене.

Чавк – Дай мотоцикла – попробувати покататись.

Я – Та йди ти… Маєш машину, то користай…

Чавк – Дай та Дай! – Заколібав він мене.

Я – Слухай – відчипись. Я ж у тебе не прошу машину покататись.

Чавк – Попроси!

Я - Навіщо?

Чавк – Щоб добросовісно з того бартер зробити. Я тобі машину позичу, а ти мені – мотоцикла…

Я – Згода! Але я першим освою твою машину, щоб не надурив ти мене.

Чавк – По рукам!

Через деякий час зібрав нас хлопців на природу Чавк, на шашличок. Ну там де хлопці, там і дівки. Поїхали ми на вантажній машині до моря. Гурт на кузові, а мене Чавк ознайомлює з методикою керування машиною у кабіні…

Спочатку шашлик…

Ні, я не пив!!!

А Чавку по ба барабану! Пив, скотина!

Перейшли до діла. Сів я за руль…

Поїхали. Спочатку я обережно поводився з кернуванням. Туда – сюди! Покатались. Тут тобі дівки полізли на кузов – за ним і хлопці. Хочуть покататись! Ага!

Чавк поруч сидить. Розмазався, втратив пильність. Ну а в мене розум просить швидкості. Увійшов я в раж! Катаємось понад морем по ґрунтовій дорозі, накатаній відпочиваючими десь до піску з 10-15 метрів. Земля як ніби обрізана з півтора метра висотою. Потім іде до моря з метрів 5-ать берег з піску…

До чого то так детально?

Шаленію я! Співають та веселиться компанія зовні. Розважаємося, хто як може…

Чавк – Дави на газ! Дави на газ! – поруч Подстрикатель. Хрюкає поруч і Чавк від задоволення. Та за задоволення необхідно платити. З тієї пригоди ото кредо я по життю і зрозумів! Бо!

Не зная як, але… На шаленій швидкості, по хвилястій дорозі… Напевно, що я н вивернув керма вчасно… І прямим ходом злітаємо як пташки з ґрунтовки… Трамплін десь з півтора метра…

Летимо… берегом, пролітаємо над піском і жму вже газ  у морі… наостанок…

То лічені секунди…

Машина сама зупиняється…

Заглухла… (чи то від води в моторі…)

Сидимо по коліна в воді морській…

Машина ніби човен в морі…

Ні! Напевно не сама. Все ж таки я скинув газ, жати на педаль перестав, думається мені. Не можу з того жаху описати все детально… бо не володів мистецтвом водіння машиною досконало…

Зовні на кузові тишина. У кабіні тишина.

Лише море шумить хвилями. Співає пісень нам. Не ми (на кузові компанія), а вона нам. Заціпенів і Чавк. Прорізався голос першим у мене.

Я – Море! Море! Шум прибою - співаю я істерично…

Така в нас картинка.

Прорізався голос і у Чавка.

Чавк – Що ж ти наробив, мудак?

Парирую..

Я – Другий мудак пильнував… «Жми на газ! Жми на газ!» І взагалі не відкривай рота, бо не дам мотоцикла…

Чавк – Та йди ти під три чорти із своїм мотоциклом… Шу-ма-хер-хер-хер!!!

Так я відбив охоту Чавку сісти на мій мотоцикл… Він по-моєму так в житті і не сів на залізного коня – завжди їздив і їздить лише на вантажній…

Дівки нарешті ожили зовні. Ржуть як ото коні…

От халепа!

Подавай їм розваг! – ХЛІБА ТА ЗРЄЛІЩ!!! – ХЛІБА ТА ЗРЄЛІЩ!!!

Так ми розважались… доступними нам методами та засобами (коштами).

Далі буде!

 

Ваш Блакитна Кульбабка!

 

07.10.2014 р.