Україні дайте волю!
Вирішувати її долю
Досить яничарам.
Жовто-блакитним стягом
Зігрілось серце
Змученого українця.
В душі радію тихо,
Мине нас, люди, лихо.
Мій рідний Схід
Танув холодний лід.
Не дали Союзу згоду –
Більшість за свободу.
Мій рідний краю,
В поклоні припадаю.
Мої з дитинства друзі,
По всій окрузі
Казали: «Змінилась ти.
Не стало в тебе доброти.»
Люди,
Яка ж то доброта?
Коли то правда свята
Відкрилась мені
До клятих ворогів.
Коли сплюндрований наш рід
Закопували в широкий рів.
Коли з голоду пухли люди,
Крик відчаю рвав груди.
Коли повстає картина,
Опухла з голоду дитина.
Втратила розум мати,
Начне дитину шукати.
Дитини вже нема.
Забрала голодна чума.
Чути голоси тих літ свідків,
З минулого божевільних криків,
Коли дітей різали і їли.
Чому на це ви очі закрили?
А скільки в НКВД-е
Замучених людей?
Скільки ж було розмов,
Розсудок мій холов.
Як же не розуміти,
Звідки всі ці біди!
Життя партократів,
Не бачити своїх латів.
Весь час працювати
І нічого з того не мати.
А дітей на поругу,
Материнську свою тугу,
Сестриця, зрозумієш,
Коли сина від себе відірвеш,
Генералам на знущання.
За які покарання
Молоде життя
Зійде в цинку в небуття?
- «За Україну вільну»
Сміх мені назустріч линув.
На душі гіркота,
Звідки ж ця сліпота.
І знову, і знову…
Тихо завожу розмову.
Бачу міняється погляд,
Родився новий світогляд.
На зміну підозріння
В очах розуміння.
І дякувати Богу,
Маємо свою дорогу,
Можливо в парламенті згоду,
Всіх благ для народу?!
03.12.1991 р.